Заголовок сайта

Право вибору

Харківська громадська організація
Центр реабілітації молодих інвалідів та членів їх сімей
м. Харків, вул. Киргизька, 10, тел.+38(067)418-32-09,
email pravovibora@ukr.net

Харон

Виноградова Ольга

Очі собак, – величезних, мені по пояс, – горіли палким бажанням знищити чужинця, що насмілився зазіхнути на їхню територію. Насмілився з’явитися в цьому лісі. У цьому світі. У цьому часі.
Я дивилася в їхні очі й не почувала страху.
Вони з’явилися раптово, як болотні вогні. Стисли в кільце. Застигли.
Я почула позаду хрускіт і озирнулась. Я знала, що побачу: «перевізник» накрився мідним тазом. Один із псів пазурами зачепив дроти шолома й висмикнув їх із гнізд. Ці гнізда, нічим не захищені, – найслабкіше місце «Харона».
Але ж я навіть не глянула на таймер, аби знати координати хоч приблизно. Виходить, я не зможу знову настроїти «Харон». Виходить, мій двійник назавжди залишиться на Землі, в 2278 році. А я залишусь отут. Назавжди.
Я зуміла! Я вирвалася з обіймів свого виміру!!!

«Харон», винайдений 2140 року, спочатку використовувавсь у військових розробках, коли на таймер виводилися координати й час доби. Віртуальний образ людини опинявся в умовах, до яких не був готовий, – так визначалася здатність до виживання і шанси вижити у Війні. Після Війни «Харон» реконструював умілець – ось дійсно іронія долі! – Харитон Перевізник.
А потім виявилося, що після його реконструкції «Харон» став машиною часу в повному розумінні цього слова.
Людина жила на землі своїм життям. Треба було просто одягти шолом і майже відразу зняти, а її психодвійник – людина в тім світі – подорожувала скрізь, де тільки можна.
Але якщо психодвійник гинув там, людина втрачала здатність плисти на все життя. І це було жахливо. Раз вийшовши за межу свого світу, людина мріяла повернутися туди, знову й знову плисти. Небезпека «Харона» у тім, що він формує залежність підсвідомості, а не розуму.
Шляхом звичайного добору цифрової комбінації людина опинялася в іншому часі та просторі. Бажаєш повернутися – вводиш координати того місця, звідки ти вирушав.
Двадцять світів, найчастіше відвідуваних людьми, поступово перетворилися на своєрідні чати знайомств. Ці світи були приречені на загибель.

«Харон» потрапив до мене, коли мені було десять років. Спочатку я боялася його, як вогню. Сподівалася, що він зникне, що його заберуть господарі. Та вони не прийшли. Я вирішила спробувати сама. На зароблені в кафешці гроші купила навчальні програми й курс Загального. Чверть року я вивчала матеріал, розрахований на один місяць. Палке бажання змінити світ не давало мені спокою, та я не могла повністю поринути в навчальну програму – мати, батько, друзі, собака, навчання… Все це забирало багато часу. Моїми були тільки ночі.
І от настав день – той великий день, коли я зважилася.

Координати я ввела, що називається, навмання. Мені не хотілося повторюватись, я прагнула до індивідуальності. Потім відвідувала сотні світів, але цей, перший – він запам’ятався мені назавжди.
Я потрапила в світ, де не було сонця. Там жили маленькі, смутні люди із сіруватою шкірою. Вони рідко всміхалися й писали дивні, прекрасні вірші. Вони мріяли про Зоракх...
Їхній маленький материк був оточений океаном, де вода була наче ртуть. Туман приховував обрій, сковзав по хвилях масним черевом…
Я знайшла напівзруйновану вежу, де доживав своє життя один мудрець. Він розповів мені, що колись у цьому світі було Зоракх. Туману не було, і народ його сміявся. А потім… Потім Зоракх померло. У своїх віршах вони тужили за ним, за небом без туману… Їхнє сонце зникло назавжди, залишивши їм пам’ять і туман…
Я нічим не могла допомогти їм. Я поховала мудреця біля підніжжя його вежі й повернулася додому.
Потім були інші світи. Я хотіла залишитися в них, скасувавши всі координати й зруйнувавши «Харон», але це було неможливо. Коли я наближалася до нього з недобрими задумами, дикий біль рвав на частини мій мозок. Я намагалася підмовити інших, але «Харон» убивав їх. Він охороняв мене, своїм дурним комп’ютерним мозком не усвідомлюючи, що мій світ де завгодно, тільки не на Землі.
Світи, в яких я була, багато чому навчили мене. І ще – знищили в мені страх. Я втратила почуття, що висушує душу.

…Мені не варто було обертатись. Адже я й так упізнала б цей хрускіт, із яким штекери виходять із гнізд…
Першим стрибнув ватажок, решта зграї відстала ненабагато.
Болю я не відчувала – тільки дивне отупіння. Я лежала на траві й дивилася в нове, злегка зеленувате небо. Дерева з білими й жовтими квітами сплітали гілки у мережаний намет. Співали птахи…
Я тепер навряд чи побачу інші світи.