Заголовок сайта

Право вибору

Харківська громадська організація
Центр реабілітації молодих інвалідів та членів їх сімей
м. Харків, вул. Киргизька, 10, тел.+38(067)418-32-09,
email pravovibora@ukr.net

Мрія

Литовка Настя

Пролог Цікава штука це життя. Воно, як зебра, смугасте. Сьогодні біла смуга – і тобі здається, що нема нічого кращого. Але завтра, не попередивши про свій прихід, з’являється чорна – і ти не в змозі підготуватися до неї. Іноді подарунки долі бувають настільки несподіваними, що людина не витримує, зламується. А дехто, навпаки – на зло долі та на заздрість іншим вистоює. Так і я. Здійснила свою дитячу мрію, але тільки тепер зрозуміла: не в цьому щастя. Адже при народженні кожна людина має шанс на щастя, воно – як світлячок уночі. Мерехтить собі тихенько. Найголовніше – не пройти повз нього. Мабуть, я не помітила свого світлячка… Чи мені здалося, що він занадто малий для мене, що я обов’язково знайду більшого та яскравішого… так і блукала, шукаючи своє щастя. Щовечора сідаю в улюблене крісло-гойдалку біля каміна, беру альбом, роздивляюся фото і згадую минуле. Розділ 1 Усе далі й далі бігли вогники вечірнього села, я востаннє подивилася на них. Нарешті закінчилося моє сільське життя! Більше не хочу відкладати мої мрії на потім, хочу носити дороге взуття, а не калоші, одягати модний одяг, а не якесь лахміття. В місті я почну жити заново, з чистого аркуша. Я нізащо не повернуся в село. Ненавиджу злидні, адже зросла в них. Коли облаштуюсь, заберу звідти батьків та маленьку сестричку. Більше за все не хочу, щоб моя родина жебракувала. Напевно, саме через це їду до міста. Адже саме там здійсниться все, що я побажаю. Чесно кажучи, на цей час маю лише два бажання: стати відомим модельєром, як Версаче, а друге – вийти заміж за мільярдера. Навіть дитині зрозуміло, що без виконання другого не буде й першого. Хтось може заперечити, що кожна дівчина мріє про це, та я вам відповім: хай! Вони просто мріють, сидячи біля телевізора, дивлячись мелодрами або читаючи жіночі романи, вважаючи, що доля сама зробить подарунок, як дід Мороз на Новий рік. Та ні, дорогенькі! Доля – це не дід Мороз. Не буває в житті такого, щоб доля приносила подарунки за красиві очі. Я хочу, щоб мій принц кохав мене, в нас буде велика родина і щороку на кожне свято ми отримуватимемо одне від одного подарунки. А коли надійде наша осінь, ми візьмемося за руки та будемо гуляти по парку… Якась дівчина, схожа на мене, промовить: «оце кохання». А що ще потрібно для справжнього щастя? Адже я варта його! Я розумна, вродлива, впевнена в собі й чітко знаю, чого хочу. Ще знаю: всі мої мрії здійсняться. Розділ 2 Коли я приїхала до міста, воно вже прокидалось. І де-не-де горіли вогні багатоповерхівок. – Дівчино, вам таксі треба? – запитав мене літній чоловік. У цьому місті мешкала моя тітка. От туди я й поїхала. Як давно я тут не була, за ці чотири роки майже нічого не змінилось, окрім дитячого майданчика. Подивилася на годинник: лише шоста. Гарний був ранок, не хотілося підійматись на поверх та будити тітоньку. Сіла на гойдалку та почала гойдатись. Насамперед піду до інституту… Доведеться шукати роботу, адже я не можу сидіти на шиї у родичів… Потім знайду підходяще житло та впритул займуся пошуками багатія… Вже уявляю, як із ним ходимо в модні магазин, ресторани, кіно, на різні покази мод. А згодом мій принц допоможе спочатку в Україні в декількох великих містах, а згодом і за кордоном відкрити мої власні агентства мод. Від цих мрій аж дух перехопило. О! якби все це скоріш здійснилось! Я знову подивилася на годинник: як швидко лине час! Навіть не помітила, що минула ціла година. Глянула на вікна квартири, де мешкала тітонька, – вони були відчинені. Взяла валізу й пішла. Прикро, що тут немає ліфта й під’їзд брудний… А в тому будинку, в який я згодом переїду, все буде інакше. Хоча для початку і за це спасибі. Зупинилася та подзвонила у двері, але в квартирі була тиша. І тут прокинувся мій голос сумління: «Ти, напевно, вікнами помилилась…» «Ні, не помилилась, – почала себе заспокоювати я, – адже ці вікна добре знаю!» Я знову подзвонила, але там усе ще була тиша. «Ти тут не була чотири роки і цілком можливо, що помилилась. І взагалі вона могла переїхати…» – не заспокоювався голос. «Замовкни!» – я знов подзвонила. Взяла валізу і хотіла йти, та почула кроки. Я вже уявляла, як обійму тітоньку, та двері відчинились. На порозі стояв привабливий парубок у самих джинсах. «Опа!» – промовив голос і зник. Розділ 3 – Коханий, хто там? – почувся голос дівчини, а через декілька секунд з’явилася сама господиня. Вона подивилась на мене – Хто це? – ревниво спитала парубка. – Ви до кого? – глянув той на мене. – Вибачте! Ви не підкажете, де мешкає попередня власниця цієї квартири Катерина Михайлівна? – Чого ж попередня?! – здивувався парубок. – А хто ви їй будете? – Я – її троюрідна племінниця Віка. – А я – її син Андрій. Ой, чого це ми на порозі стоїмо? Ти проходь, будь як удома. Ми ввійшли до кімнати. – Андрію, можна тебе на хвилиночку? – тихо промовила ревнива дівчина. – Ти розташовуйся, а ми підемо щось начаклуєм на кухні. І вони пішли. Кімната була не така, якою я її пам’ятаю, тільки шафа з книжками залишалася колишньою. Тітонька полюбляє читати книжки, в неї велика бібліотека. Згадавши, що привезла тітоньці до її колекції ще одну книжку, я вийшла в коридор. – Чому ти не перевірив її документи? – долинув невиразно голос дівчина з-за дверей. – А що б я їй сказав? Мила Віко, будь ласка, дай документи, які підтверджують, що ти дійсно наша родичка? – А чом би й ні! Ти не знаєш своїх родичів, невже в тебе їх так багато? – Ні, небагато, ми бачилися, коли вона була маленькою. Потім вона приїжджала, але мене тоді не було вдома. Ну, звісно, Віка з того часу зовсім не змінилась… – відповів Андрій. – Хай мати приходить та й розбирається. – Вона ж у нічну пішла! А поки вернеться, ця шахрайка все тут прибере до рук. Піду до неї. Зрозумівши, що вже не встигну добігти до кімнати, я підійшла до дверей кухні та постукала. – Вибачте, може, вам допомогти? – Ти, мабуть, утомилась? – сказав Андрій. – Та ні… – Ну тоді, будь ласка, познайомся – це Світлана. – Приємно познайомитись – я простягла руку, вона не відреагувала. – Не можу сказати те ж саме. – Світлано! – гукнув Андрій. – Мені здається, ти кудись поспішала? – Передумала. – Тобі не можна прогулювати пари. – Один день зачекають. І взагалі, чому мене проганяєш? – І звертаючись до мене: – Між іншим, це мій майбутній чоловік, май на увазі! – Вітаю, – почервоніла я і ледь промовила, – на родичів не заглядаються. – Світлано, припини! – Я дійсно, мабуть, піду. Подзвони мені. І вийшла, більш нічого не кажучи. – Вибач їй, узагалі вона гарна людина. «Ага, гарна, я помітила» – подумала, а вголос вимовила: – Та з ким не буває. Напевно, я зробила б точнісінько так. А де тітонька? – У крамниці... В нічну... Скоро прийде. Двері відчинились. «Напевно, не всю отруту випустила, щось забула» – спало на думку. Я обернулась. – Тітонько! – зраділа, кинулась їй на шию. – А я вже гадала, що ти нас забула. – Як ви могли таке подумати? – Уявляєте, вже збиралась, а тут Світлана прибігає та й каже: – «Скоріше йдіть, а то там дівчина якась приїхала». Згодом ми за столом згадували минуле. – Віко, а пам’ятаєш, як на 8 березня матусям подарунок ми вирішили зробити? – сказав Андрій. – Авжеж, узяли олівці та почали скрізь малювати. Яка машина в тебе вийшла? – Ага, на скатертині! А в тебе – гарні квіти на шпалерах... – А в мене – ремонт... – підхопила тітонька. – Я тоді образився... Мене покарали дужче, ніж Віку. – Тобі було сім років, а їй три. – Вона ж мене підбила. Ми засміялись. Розділ 4 Наступного ранку ми з Андрієм пішли до парку. Він купив мені морозива. Звісно, Світлана про це не знала, бо тоді б вона мене розірвала, як сірко грілку. – Віко, ти як порося, – засміявся він. – Чому? – здивувалась я. – В тебе ж морозиво на носі. – Не може бути! – я дістала дзеркальце з сумочки. Обдурив. – Така доросла… – Ах так! Я хотіла його побити, але він почав тікати. Ми бігли парком, немов скажені... Люди сахалися, дивились як на хворих, але нам було байдуже. Нарешті наздогнавши, повалила Андрія на трав’яний килим. Ми дуркували – напевно, люди звикли до нас і вже не звертали уваги. Пізніше ми пішли на головну площу міста. Рухалися центральною вулицею, минали дорогі бутіки, ресторани. Назустріч їхали дорогі авто. Як хочеться, щоб настав скоріше той день, коли стану дружиною багатія. Щоб увесь бомонд заздрив… – Про що замислилась? – опустив мене з небес на землю Андрій. – Якби ти знав, як я мрію про таке життя! – Яке? – не зрозумів він. – Заможне щасливе життя. – Заможне і щасливе – це дві речі не сумісні... – Не хочу жити у злиднях. Допоможу родині... Зможу купити все, що заманеться. – Хіба можна все купити за гроші? – А що не можна! – А кохання? – Невже багаті не вміють кохати? Вони теж люди. – Заможна людина зайнята тільки своїми проблемами та собою коханою. На все інше їй наплювати. – Я доведу тобі, що це не так. – Хіба з багатієм ти будеш щасливою?.. – Може, змінимо тему?.. – Гаразд. Ти надовго до нас? – Мабуть, назавжди. Треба ж учитись. Та доведеться шукати роботу. Потім дружусь, як усі… – У мене з’явилась ідея. – Яка? – Ходімо пообідаємо… А то щось зголоднів. Знаю одне місце… – Ну чого ж ти чекаєш?.. Розділ 5 Минув тиждень. Поки був час до вступних іспитів, вирішила пошукати роботу, не можу ж я цілими днями сидіти та вчитись? Ще встигну! Купила газету, а вдома розгорнула й почала читати. Уявіть моє здивування – скрізь в оголошеннях хатня робітниця мусить бути з освітою! Невже освіта потрібна, щоб протерти пил чи вимити підлогу? Я було вже зовсім втратила надію щось знайти. Перегорнула останню сторінку і відразу кинулось у вічі оголошення: «Терміново потрібна хатня робітниця! Вища освіта – не обов’язкова». Я подзвонила по вказаному телефону. Слухавку взяла жінка. Домовившись на завтра про зустріч у кав’ярні «Зірка», ми попрощались. Дивно, але всю ніч я не спала. Все уявляла, як працюватиму в багатому маєтку, де житиме мій принц. Хай він навіть жонатий – це не стане для мене перешкодою. Я впевнена: заради мене розлучиться. Завдяки йому буду власницею компанії мод в Україні. Ми ходитимемо на фуршети, мене показуватимуть по телебаченню. Я дякуватиму цій жінці за те, що вона взяла мене на роботу, та за те, що в неї був такий чоловік… Ця ніч була найдовшою в моєму житті. А коли перші промені сонця поглянули у вікно, я підвелась. Одягла найулюбленішу сукню ніжно-блакитного кольору. До речі, яку сама зшила, вона пасувала до моїх сірих очей та русявого волосся. Красуючись деякий час біля дзеркала, врешті-решт залишилась у захваті. Ну і красуня! Випивши кави, пішла блукати парком, чекаючи на зустріч. Ранок був чудовий. – Джек, стій! – почула я голос чоловіка. – Джек, зупинись! Я обернулась. На мене біг собака. Від переляку скам’яніла, а коли він був за метр, я закричала що було сил. Чудовисько зупинилось. – Джек! – підбіг до собаки його господар. – Як тобі не соромно? Бачиш, дівчину перелякав! Я скільки разів тобі казав: не бігай швидше за мене… Я за тобою не встигаю… – Пробачте, будь ласка. Він у мене гарний пес. Може, щоб загладити свою провину, підемо поснідаємо? Ну, так що – згода? – Ні, дякую. Може, наступного разу. – Я тут щоранку буваю. Ти приходь. Мені було не цікаво розмовляти з пятдесятирічним чоловіком, а пообіцяла це, щоб він відчепився. Я ввійшла до кав’ярні. Як і казала жінка, в цей час було мало людей і мені неважко було впізнати її. – Доброго дня. Я вам учора телефонувала. – Доброго… Зрозумівши, що вона не запросить сісти, я вмостилася на стільці й почула: – У мене великий дім, і його треба прибирати щодня. І навіть іноді доведеться залишатись. Звісно, якщо ви не проти. – Ні… – А якісь рекомендації у вас є? – Я вмію все… – Подивимось. – Написавши на відірваному аркуші адресу, додала: – О десятій, завтра. Я не люблю чекати. І пішла. Розділ 6 Наступного ранку я поїхала за вказаною адресою. Це був двоповерховий маєток. Обговоривши всі деталі з Оленою Володимирівною, так звали ту жінку, я залишилась на термін. Саме про такий дім я мрію. Хоча без люблячого чоловіка він здається порожнім. – Віко, важливий гість прийде… Чогось смачненького. В Олени Володимирівни була вечірня сукня вишневого кольору, на шиї діамантове кольє. Подзвонили. Я пішла відчиняти двері. – Заходьте, будь ласка. Вас уже Олена Володимирівна че... – розгледівши чоловіка, замовкла. – Ви що за мною стежите? – вирвалося в мене. Звісно, це був той чоловік, що гуляв із собакою в парку. Він, тримаючи перед собою великий букет троянд, здивовано поглянув на мене. – І вам доброго вечора! Мені так і стояти біля дверей? – А... – зрозумівши, що він не до мене, почервонівши, пропустила «важливого гостя» до вітальні. Зараз він мав вигляд на всі сто. Троянди робили «важливого гостя» елегантнішим, а ще від нього віяло грошима. Вираз його обличчя аж кричав: «Я фантастично багатий». Який у мене шанс, коли поруч із ним вродлива багата жінка? А я хочу, щоб саме мені цей принц дарував квіти. Ще подивимось: хто кого! Розділ 7 Минув тиждень. Відстань між мною та Оленою зникала, адже кажуть, ворога треба тримати біля себе, щоб знати, чим він «диха». Жінка почала мені довіряти. Ми засиджувалися до полуночі. Я себе дорікала за те, що чиню, та швидко з’являвся внутрішній голос: «Можна все, якщо йдеться про твоє власне щастя». Я заспокоювалась, але не надовго. Потім усе починалося знов. Тим часом відвертала увагу Олексія (так звали чоловіка) на себе і мені це непогано вдавалось. Ми гуляли парком, їли морозиво, але я чомусь не закохувалась. Ну, нічого – все ще попереду. Якось під дверма Олени я почула, що вона плаче. Постукавши, ввійшла. В неї під очима чорні кола, а самі очі червоні. – Можна, я тут трохи приберу. – Вона не звернула уваги. – Чи, може, потім? – … – Не плач, усе минеться. В усякій ситуації як мінімум три виходи. – Це виняток… – Ти згодом будеш її згадувати та сміятись. – Мене кинув мій… «Невже? Ну нарешті!» – подумала я. – Олено, жоден чоловік не вартий навіть маленької сльозинки, – грала я, як могла. – Уже і весілля було призначено. І знаєш, що він мені сказав? Що покохав іншу. – Вона заплакала. – Побачивши якусь шльондру, тут же побіг за нею. – За кожним плакати сліз не вистачить! Ходімо до ресторану, відсвяткуємо, що ти нарешті покинула… – Це він мене покинув. – А ти думай, що ти його покинула. Вона посміхнулась. – Що я без тебе робила б? – Ану, швидко вдягайся! Як завжди вранці пішла до парку. Ми з Олексієм саме там зустрічаємось і на стадіончику пробігаємо кілька кіл. Олена прокидається приблизно о девятій, і в мене є зо дві години. – Віко! – Я обернулась – до мене наближався Джек, а за ним його господар. – Ти запізнюєшся. Я вже останнє коло пробіг. – Нічого, я завтра надолужу. – Щось мені не віриться, що ти пробіжиш більше за мене! – Ах ти ж хвалько! Ще подивимося, хто кого! Джеку! Я скільки тобі казатиму, виховуй свого господаря! А то ти бачиш, як носа дере. Джек почав мене облизувати. А Олексій насупився: – Радий, що тобі більше уваги, ніж нені? Ну, постривай! Попросиш іще, щоб я підігрів тобі корм, – ревниво промовив він. Розділ 8 У місті час лине швидше, ніж в селі. Я вже в інституті. Так і продовжую працювати. У суботу Олена збиралася на якусь вечірку. Вона й не знала, що я з Олексієм домовилася: коли вона піде, ми зустрінемось. Зранку я почала готуватись. Зробила зачіску, попрохала в Олени сукню. – Куди це ти збираєшся? – поцікавилась вона. – На побачення. – А ти мені не розповідала про нього. – Розповідати нема чого… – А все ж таки… – Згодом розповім. – Дивись, ти пообіцяла. Випровадивши Олену, я подзвонила Олексію. Він немов чекав цього, за мить приїхав. Я відчула себе принцесою з якоїсь казки. Ми вечеряли при свічках, танцювали. Він нахилився. – Віко, я... – слова застрягли в горлі. Я зрозуміла, що прийшла Олена. Що ж тепер їй казатиму? Як у вічі дивитимусь? Ми відскочили з Олексієм одне від одного, як першокласники. Вона дивилася на нас як побитий собака: – Ось із ким у тебе побачення? Ну, не буду вам заважати. – Олено, ти все неправильно зрозуміла… – почав виправдовуватись Олексій. Вона лише іронічно посміхнулась. А в очах з’явилися сльози. – Я не очікувала такого. – Вона подивилася на мене. – Ти звільнена. Я піднялася нагору, зібрала речі й пішла додому. Розділ 9 Минуло десять років… Згадую: я жила в тітки; Олексія не бачила десь два тижні; вважала, що він більше не прийде; Андрій допомагав із іспитами, а щовечора ми блукали містом. Одного разу він освідчився мені в коханні. Я засміялась: – Ти ж мій брат. – Далекий родич, – зауважив він. – Ну й хай далекий, але родич. – Ти б зразу сказала, що я тобі не подобаюсь. Тому що небагатий. Ось і все. – Не мели дурниць, – почервоніла я. – За гроші не можна купити все, а ти для свого багатія будеш лялькою. Він побавиться тобою і … Я не втрималась і вдарила його. І ми посварились. Із того часу не розмовляємо. На другому курсі інституту Олексій запропонував мені руку та серце. Звісно, я погодилась. Довго готувалися до весілля. Свято було на славу. Лише Андрій не прийшов. Я згадую його очі, коли запрошувала на весілля. Тепер я їжджу на дорогому авто, ходжу в ресторани, на різні покази мод, в бутіки. В мене великий маєток і взагалі все, що я забажаю. Тільки одного немає – щастя. Після весілля зрозуміла: я Олексію потрібна лише тому, що я вродлива, розумна і все вмію робити по господарству. Зі мною не соромно вийти на люди. Я зрозуміла одне – іноді мрія має залишатися просто мрією. Епілог Цікава штука це життя. Воно, як зебра, смугасте. Сьогодні біла смуга – і тобі здається, що нема нічого кращого. Але завтра, не попередивши про свій прихід, з’являється чорна – і ти не в змозі підготуватися до неї. Іноді подарунки долі бувають настільки несподіваними, що людина не витримує, зламується. А дехто, навпаки – на зло долі та на заздрість іншим вистоює. Так і я. Здійснила свою дитячу мрію, але тільки тепер зрозуміла: не в цьому щастя. Адже при народженні кожна людина має шанс на щастя, воно – як світлячок уночі. Мерехтить собі тихенько. Найголовніше – не пройти повз нього. Мабуть, я не помітила свого світлячка… Чи мені здалося, що він занадто малий для мене, що я обов’язково знайду більшого та яскравішого…так і блукала, шукаючи своє щастя. Я все частіше згадую Андрія. Щовечора сідаю в улюблене крісло-гойдалку біля каміна, беру альбом, роздивляюся фото і згадую минуле. Нам було гарно вдвох. Щосуботи приходжу до тітки в надії зустріти Андрія. Заради нього я покинула б усе. Одного разу залишилася переночувати, а в неділю прийшов він. Ми обнялись і мовчали.