Заголовок сайта

Право вибору

Харківська громадська організація
Центр реабілітації молодих інвалідів та членів їх сімей
м. Харків, вул. Киргизька, 10, тел.+38(067)418-32-09,
email pravovibora@ukr.net

Новорічна казка

Московченко Валерия

Я прокинулася зимовим ранком. Швидко одягнувшись, вийшла на вулицю. Скрізь лежав сніг, віти дерев були вкриті памороззю. Все, як у казці, а на душі дуже сумно, бо у мене давно була заповітна мрія, до здійснення якої я й досі не наблизилася ні на крок. Ні, не стати всесвітньо відомою співачкою або спортсменкою – я просто хотіла собі собаку, але я хотіла не звичайного собаку, а лабрадора, і тому моя мрія була майже нездійсненна. І хоча сьогодні настане новорічна ніч, коли справджуються всі бажання, мені однаково було сумно. З одного боку, я вірила в дива, бо кожна людина, хоча б у глибині душі, вірить у казку, а з іншого – я розуміла, що мою мрію здійснити майже неможливо.
Ось так я йшла, не помічаючи нічого і нікого навкруги, і раптом на когось наштовхнулась. Підвівши очі, я побачила дівчину з опущеним сумним обличчям.
– Пробачте, – сказала я.
– Це ти мені пробач, – відповіла дівчина і підвела заплакане обличчя.
– Що сталося, чому ти ллєш сльози у такий день?
Несподівано для мене вона відповіла:
– Це дуже довга історія, і я сумніваюсь, що у тебе є час, аби її вислухати.
– Чому ж, із задоволенням тебе вислухаю, але, якщо не хочеш розповідати, я тебе не примушую.
– Навпаки, я хочу, щоб мене хтось вислухав.
– От і добре. Ти сказала, що розповідь довга, тому я боюся, що ми змерзнемо, тож ходімо до кав’ярні, тут недалеко.
Мені дуже хотілося вислухати цю дівчину, ні, не через цікавість. А раптом я можу допомогти!..
– Ходімо, – відповіла моя нова знайома.
Увійшовши до кав’ярні, ми сіли за вільний столик, замовили по чашці кави, і вона розпочала розповідь:
– Моя мама померла, коли мені було п'ять років. Тато недовго був сам, майже через рік він одружився з жінкою, яку звуть Світлана, вона з першого погляду мене зненавиділа, я також не дуже її люблю, але це вибір батька і я з ним погодилась, хоча й не дуже його схвалювала. У мене є собака Джеккі. Мій тато у відрядженні, а Джеккі навела цуценят. Мачуха сказала, що якщо я не роздам усіх цуценят до нового року, то вона їх віддасть до притулку, де на них навряд чи чекає довге і щасливе життя, – мовила вона, і з її очей знову закрапали сльози.
– Будь ласка, заспокойся, все буде добре.
– Ні, не буде!
– Скажи, який у тебе собака?
– Лабрадор.
– А скільки коштує твоє цуценя?
– Ніскільки, я віддаю їх безкоштовно, бо мені головне, щоб вони потрапили до добрих людей.
– Тоді, може, я візьму одне?
– Ти справді хочеш?
– Так.
– Але чому?
– Бо мати собаку лабрадора – моя заповітна мрія. Скажи, в тебе багато цуценят?
– Ні, залишилось одне. Найменше, його ніхто не захотів брати.
– Добре, я його куплю.
– Але ж я сказала, що грошей не треба.
– Ні, я так не можу. Візьми хоча б кілька гривень, бо коли віддаєш задарма, то тварині погано живеться у нового господаря. Купиш собі якийсь новорічний подарунок.
– Ну, якщо ти наполягаєш, я згодна.
Ми прийшли до неї додому. І тільки тут я зрозуміла, що не знаю, як звати мою нову знайому.
– Послухай, ми навіть не познайомилися. Мене звуть Валерія. А тебе?
– А мене – Надія.
Вона показала мені цуценя, і я зрозуміла: воно моє. Я взяла його і пішла додому з тривогою у серці. Прийшовши додому, показала батькам тепер уже своє цуценя.
Спочатку мама розсердилась, але коли почула, що я врятувала його, то дозволила залишити. Я подзвонила Надії і сказала, що все добре і цуценя залишається у мене. У трубці я почула радісний голос.
Після того випадку ми з Надією стали найкращими подругами, а через декілька днів з’ясувалося, що її бабуся живе у сусідньому будинку і ми зможемо частіше бачитися.
Ось минув рік... Тридцять першого грудня ми прийшли до тієї самої кав’ярні, замовили каву і Надя сказала:
– Ця чарівна історія здійснила одночасно дві наші мрії!
– Так, це справді надзвичайно! І саме після неї я стала вірити в дива. І ви теж вірте, бо, коли віриш усім серцем, бажання справджуються!